- Чотири роки, що вмістили в себе ціле життя. Для тих, хто тримає фронт, цей час вимірюється не календарями, а назвами звільнених міст та іменами полеглих побратимів.
- У цій статті наші захисники відверто розповідають про те, що допомогло їм вистояти, які здобутки стали предметом найбільшої гордості та яку ціну доводиться платити щодня за право України на майбутнє.
Чотири роки спротиву. Тисячі кілометрів пройдених доріг і сотні відбитих атак. Що за цей час стало нашою найбільшою перемогою, а що — найважчим уроком? Без прикрас та цензури військові розповідають про реалії передової: як змінилася армія, що ми здобули на полі бою і про кого ми не маємо права забути.
«Припинення вогню ніхто не дотримувався»
Молодший сержант Юрій Охримчук працював провідником і стюардом, служив в АТО, в Маріуполі, перебуваючи у складі 56-ї мотопіхотної бригади, а коли почалася повномасштабна війна — пішов захищати країну від ворога на передову.
— В 2014 -15 роках був провідником, далі захищав Україну в зоні АТО два роки, потім працював стюардом по 2022 рік, почалася повномасштабна війна — і я пішов служити, — розповідає вінничанин. — Вранці 24 лютого всіх підняв вдома, пішов в військкомат, потім сів в автівку, довіз дружину з трирічною донькою до кордону, їх залишив там, сам повернувся у Вінницю. 25 лютого вже був у військовій частині.
Чотири роки війни. За цей час для захисника з позивним «Провідник» фронт став домом, а географія бойових дій — частиною біографії. Він пройшов Миколаївщину, Херсонщину, Донбас, Куп’янський напрямок і нині воює на Запорізькому. Про здобутки, втрати, переговори й контраст між фронтом і тилом — у відвертій розмові без рожевих окулярів.
— Якщо говорити про здобутки, то найбільший — це звільнення Херсонщини. Але якщо брати всю війну в цілому, то для мене особисто втрат більше, ніж перемог. Передусім — втрата побратимів, — говорить захисник.
За успішне виконання завдань та проявлену мужність Юрія Охримчука нагородив Головнокомандувач Збройних Сил України нагрудним знаком «Золотий Хрест». Як він пояснює, ця нагорода є визнанням усіх його операцій, особливо за вивезення трофейної техніки з поля бою — успішне керування БМД-2, яке вдалося завезти з території бойових дій і забезпечити його працездатність.
Вправну роботу наших військових не могли не помітити вороги. Так, вінничанин спочатку потрапив в
новини каналу CNN, а потім і в ефір до рашистської телеведучої Скабєєвої.
Юрій Охримчук зізнається: війна вже давно перестала вимірюватися тільки територіями. Найважчими залишаються людські втрати, які не компенсує жодна перемога. Нині військовий не бачить швидкого завершення війни:
— Я думаю, поки в Росії є мобілізаційний ресурс, до того часу війна буде продовжуватись. Це не один рік — на мою думку, так. Чим більше ми знищимо москалів, тим швидше війна закінчиться.
Окрема тема — розмови про перемир’я та переговори, які дедалі частіше звучать у тилу.
— Важко відповісти, який буде вихід із цієї війни — переговори чи перемога,— говорить Юрій. — Але те, що я бачу своїми очима: як тільки починають говорити про переговори, всі трохи розслабляються. А москаль як ішов, так і йде.
Захисник згадує й конкретний епізод, який остаточно зруйнував віру в домовленості:
— Навіть коли говорили про припинення вогню, його ніхто не дотримувався. 9 травня був масований рух під виглядом білих прапорів — колоною штурмували наші позиції. Я це бачив на власні очі.
Юрій не приховує роздратування через різкий контраст між тим, що відбувається на передовій, і життям у тилу:
— Дуже прикро це бачити, як певні можновладці крадуть, і політики, і різного роду підприємці, як наживаються і як собі дозволяють поводитися. Я розумію усіх хлопців, як вони на це дивляться.
Втім, він наголошує: на війні головне — не втрачати фокус.
— Якщо ти почнеш зосереджувати увагу на політиках чи корупціонерах, а в цей момент у тебе з флангу заходять 50 російських піхотинців — це погано закінчиться. Є органи, хай вони цим займаються. Наше завдання — знищувати ворога, — каже захисник.
Війна б’є не лише на фронті. Для Юрія найтяжчою стала втрата батька. Він визнає: родини військових платять свою ціну за цю війну.
— У листопаді помер батько. Це, мабуть, найбільша втрата за всю війну — та, яка серйозно підкосила, — зізнався військовий.
Юрій Охримчук все ж не втрачає оптимізму, віри в Україну і побратимів.
— Побратимам хочу побажати міцного здоров’я і довгих років життя. Зима була дуже холодна, і, на жаль, з втратами. Хай буде менше загиблих серед Збройних сил і серед цивільних. Людей дуже шкода. Нам усім потрібна витримка, — каже .
«Чотири роки війни — це довго»
Молодший сержант ЗСУ Сергій Індрик родом із Кіровоградської області — з села Григорівка Олександрівського району. За освітою — зубний лікар. У військо потрапив ще під час строкової служби, коли був призов до армії. Майже дослужив до звільнення, але вирішив підписати контракт.
— Контракт уже майже закінчувався, я відслужив понад два роки, і саме тоді почалося повномасштабне вторгнення. Мені якраз було 24 — тільки-но виповнилося, — розповів 28-річний військовий.
Велика війна для Сергія почалася з Київщини.
— Ми з хлопцями були в районі Бучі, уже під час зачисток. А загалом майже весь час — Донецький напрямок. Туди я заїхав востаннє майже два роки тому і фактично безперервно був там. Відпустки були рідко — максимум раз на рік, — каже юнак.
Влітку, коли захисник виходив з позицій у Бахмутському напрямку, в його автівку влетів дрон. Він був у палаючій машині, коли вибух забрав у нього ногу. Попри біль і кров, поповз назад — перевірити, чи живий побратим.
Сьогодні Сергій уже ходить без палички, пробує бігати і не втрачає головного — внутрішнього світла. Хлопець з Кіровограду
вдруге навчився ходити у Вінниці, тут знайшов кохання і професію.
Говорячи про найважчі моменти повномасштабної війни Сергій назвав поранення і втрату побратимів:
— Найважче — це тримати на руках пораненого товариша. І розуміти, що час іде. Уже не думаєш ні про ворога, ні про позиції — думаєш тільки про секунди. Чи встигну. Чи доживе.
На запитання про втрати серед побратимів відповідає чесно, без прикрас:
— З моїх близьких, тих, з ким служив поруч, у більшості — «трьохсоті». Поранення. Загиблих саме серед моїх — не так багато. Але я знаю і про «двохсотих». Про хлопців, які не повернулися.
Особливо захисника болить інше.
— Мені дуже не подобається формулювання «безвісти зниклий», — говорить Сергій. — Коли людину неможливо забрати з поля бою — її записують так. Але ми розуміємо, що за цим часто стоїть зовсім інша правда.
Говорячи про майбутнє захисник не приховує простого людського бажання:
— Хотілося б перемоги. Або хоча б якоїсь домовленості, щоб це все закінчилося. Бо хлопцям потрібно повертатися до родин. Вважаю, що війна може закінчитись завдяки переговорам, не в тому зараз становищі країна, щоб перемогти завдяки своїм зусиллям. Чотири роки війни — це дуже багато, хлопці зараз дуже виснажені. Морально і фізично. Та і ресурси вже не ті, що раніше в Україні. Звичайно, інші країни допомагають, але як бачите...
Сергій каже, що найбільші втрати у цій війні — це люди. Ну і землі не хочеться віддавати, враховуючи, скільки людей загинуло.
— Я дуже сильно хотів би надіятись на те, що рік ще точно війна триватиме. Але, скоріш за все, мінімум років два, то й три воно це все буде тягнутися, — говорить ветеран.
Захисник свій
протез отримав безкоштовно, завдяки державній програмі. Говорить, що усім забезпечений після поранення. Каже, було б добре, якби травмованих бійців більше підтримували в тилу:
— Деяким хлопцям недостатньо цієї підтримки. У кого парна ампутація, вона, виходить, вища коліна, то там задорого виходить у них протезування. Але є волонтери, які допомагають, добре, що не відвертаються люди, це дуже круто. Найбільше, мені здається, захисникам, які повертаються з війни, потрібна підтримка оточуючих людей, моральна і фізична, щоб країна була адаптована до поранених захисників. Українцям бажаю терпіння і миру.
